— Ти знаєш мене, лепрехуне? — вже не таким войовничим, а навіть якимось пониклим голосом спитав Хранитель, здивовано звівши брови. Було видно, що Джульєттині слова вразили його дуже глибоко. І, може, не тільки слова. — Я не пам’ятаю лепрехунів серед Наритових шпигунів…
— Ми не шпигуни. А знаю я тебе ще з дитинства, — відповів Шмигун. — Ти був улюбленцем багатьох хлопчаків Міста. Якби ти не знепритомнів на березі Чорного озера триста років тому, то бачив би, як Крив передав мені свого щоденника.
— У тебе щоденник Крива?! — вражено вигукнув Спарт.
— Не в мене, — заперечив Шмигун, — у нього, — він кивнув на Гаврика. — Крив звелів передати зошит йому через триста років.
— Розв’яжіть їх! — наказав товаришам Спарт.
Полонених звільнили.