– Не сподівалась я від тебе, Джоне! Ну, а хоч сам ти за нього не голосував?
– Уяви собі, що голосував, любий мій політику!
– Як тобі не сором, Джоне! Нещасні, бездольні, безпритульні люди! Це лихий, ганебний, підлий закон, і я радо порушу його при першій же нагоді. Сподіваюсь, така нагода мені випаде, неодмінно випаде! Оце то ми дожилися, що людині вже не вільно нагодувати й прихистити на ніч бідне голодне створіння лиш через те, що воно мало нещастя народитись рабом і його все життя кривдили й гнобили!
– Але ж послухай і ти мене, Мері. Твої почуття цілком природні, голубонько, вони гідні всілякої поваги, і я ще дужче тебе за них люблю. Одначе не можна, голубонько, щоб наші почуття брали гору над розумом. Треба зважати на те, що тут ідеться про важливі суспільні інтереси. Громадськість дуже занепокоєна, і ми мусимо поступатися своїми особистими уподобаннями.
– Ні, Джоне. Я не розуміюся на політиці, але твердо знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.
– Ну, а якщо цим ти завдаєш шкоди цілому суспільству?..
– Доброчинність не може завдати суспільству ніякої шкоди, я певна. Найкраще чинити так, як підказує сумління.
– Ось послухай мене, Мері, я наведу тобі такий переконливий доказ, що ти...