– Аз чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.
"Моя доню" – як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Геллідей" Адже сама вона була живий образ матері.
Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Проте вона твердо сказала:
– Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.
– Ти можеш жити тут скільки захочеш,– мовила Рейчел.
О, дякую! – озвалась Еліза.– Але...– вона показала Гаррі,– я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір...–І вона аж здригнулася на ту згадку.
– Бідолашна дитина! – мовила Рейчел.– І все ж тобі нема чого так боятися. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Мабуть, ти не будеш перша.
В цю мить відчинилися двері, на порозі з'явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, з веселим і рум'яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.