– Ой пане, та не говоріть ви до мене! – мовила жінка, і в голосі її бринів такий пронизливий біль, що торговець відчув: тут його звичний метод нічого не зарадить. Він підвівся, а жінка відвернулась і затулила обличчя плащем.
Торговець походжав по палубі, час від часу спиняючись і позираючи на жінку.
– Добре таки їй дошкулило,– пробурмотів він сам до себе.– А проте мовчить. Ну, та дарма, пожуриться трохи – і помалу заспокоїться.
Том бачив усе, що діялося на палубі, й одразу збагнув, у чім річ. Він підійшов ближче й намагався заговорити до жінки, та вона лиш стогнала у відповідь.
Настала ніч. Тиха, незворушна й урочиста, вона всіяла небо незліченними мерехтливими зорями, ясними й прекрасними, але байдужими до людських страждань. Мало помалу завмирали ділові розмови та згуки веселощів, скоро все довкола поринуло в сон, і стало виразно чути легенький плюскіт хвилі, яку розтинав ніс пароплава. Том і собі простягся на ящику, і до нього раз у раз долинав приглушений стогін чи тихе тужіння вбитої горем матері: "Ой, як же я тепер житиму? О боже, зглянься на мене, нещасну!" – і так знов і знов, аж доки замовк і той шепіт.
Десь серед ночі Том зненацька прокинувся. Щось чорне шаснуло повз нього до поруччів, і він почув сплеск води. Ніхто, крім нього, цього не помітив. Том підвів голову. Жінки на місці не було! Він устав і пошукав її довкола, та намарне. її стражденна душа знайшла нарешті спочинок. А річка текла собі неквапливо та безжурно, як і раніш, ніби нічого й не сталося...
Торговець прокинувся на світанку в доброму гуморі і вийшов подивитися на свій живий товар. Та тепер довелось і йому вражено вирячити очі.
– Де ж це вона, в біса, поділася, та дівуля? – запитав він Тома.