– Містере Вілсон, усе це я добре знаю,– сказав Джордж.– Я справді дуже ризикую, але...– Він розгорнув поли пальта й показав два пістолі та великий мисливський ніж.– Осьде! Я готовий до всього! І на Південь я нізащо не поїду. Ні! Коли вже дійде до такого, шість футів землі собі на домовину я здобуду й тут. Хоч по смерті стану землевласником у Кентуккі!
– Годі, Джордже! Це ж чистий жах, що ти кажеш. Я просто боюся за тебе. Ти хочеш переступити закон своєї країни!
– Знову "моя країна"! Містере Вілсон, в и маєте рідну країну, але яка ж вона рідна мені чи будь кому з нас, народжених матерями рабинями? Які закони існують для нас? Хіба ми ухвалюємо їх, хіба хтось питає нашої згоди? Отож і нам до них байдуже. Усі ваші закони скеровані лиш на те, щоб іще дужче нас гнобити й утискувати...
Містер Вілсон мав вдачу, яку чи не найкраще порівняти з пакою бавовни,– таку ж м'яку, податливу, пухку та безформну. Він справді жалів Джорджа від щирого серця, навіть невиразно уявляв собі ті почуття, що хвилювали молодика, і все ж вважав своїм обов'язком терпляче "наставляти його на добрий розум.
– Ти говориш лихі речі, Джордже. Подружньому тобі раджу: облишив би ти краще такі балачки. Людині в твоєму становищі, Джордже, від них тільки лихо...нічого, крім лиха...
З цими словами містер Вілсон сів біля столу й заходився знервовано гризти держалко своєї парасольки.
– Ну от що, містере Вілсон,– мовив Джордж, підступивши до нього, і рішуче сів навпроти.– Подивіться
на мене. Ось я тут перед вами – чи не точнісінько така сама людина, як ви? Погляньте на моє обличчя, на руки, на статуру...– І молодик згорда випростався.– То чому ж я не така людина, як усі? Ось ви послухайте, містере Вілсон, що я вам розкажу. Мій батько був одним з ваших кентуккійських поміщиків. То він навіть не завдав собі клопоту подбати про те, щоб після його смерті мене не виставили на продаж разом з його кіньми та собаками. Я бачив, як мою матір та сімох її дітей пустили з торгів. Всіх сімох продали в неї перед очима, одного по одному, і всіх різним хазяям. Я був найменший. Вона впала на коліна перед отим моїм паном і почала благати, щоб він купив і її разом зі мною,– тоді хоч одна дитина лишилася б при ній. Та він відштовхнув її своїм важким чоботом, я сам це бачив. І останнє, що я чув, коли мене вже прив'язували до його коня, щоб везти геть, було материне голосіння.