— Пусте! — відмахнувся Опудало. — Навіть тим, хто знається, зараз не до куховарства!
— У будь-якому разі я залишатимуся в полоні на невизначений час, — заперечив Джек, — а гарбузи, як відомо, з часом псуються.
— Гм-м. Ну, яка ж недовговічна, виходить, у нас дружба! — зітхнув Опудало. — Справа куди серйозніша, ніж я гадав.
— Щодо вас, — із гіркою посмішкою мовив Гарбузова Голова, — то вам ще жити й жити, а от моє життя самою природою відміряне коротким. Отож від життя бажано взяти все якнайшвидше.
— Ну-ну! Не розкисай завчасно, — утішив його, як міг, Опудало. — Якщо ти даси мені подумати, то я знайду якийсь вихід для всіх нас.
Тож усі замовкли, набравшись терпіння, а Опудало подався в куток, уперся поглядом у стіну і так простояв добрих п’ять хвилин. А коли нарешті він обернувся, його намальоване обличчя проясніло.
— А де та Козла, що ти на ній приїхав? — звернувся він до Джека.