— Ще й як голосно, але ж у Козли вух немає, — відзначив усміхнений Джек.
— Ти ба! І справді! — вигукнув Тіп, зробивши важливе відкриття. — То як же до неї догукатися?
Та тут, нарешті збагнувши, що, гасаючи колами, себе не побачиш, Козла зупинилася й сама по собі. Однак вона побачила Тіпа, підійшла ближче і витріщилася на нього, як цап на нові ворота. Побачивши, як вона пересувається, важко було втриматися від сміху, бо вона водночас переставляла обидві праві ноги, а потім — ліві, як той кінь-іноходець, від чого її гойдало з боку в бік, наче колиску з немовлям.
Тіп доброзичливо поплескав її по «холці», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», після чого Козла погарцювала далі витріщатися на Джека Гарбузову Голову.
— Перш за все Козлі потрібна вуздечка, — дивлячись на її вибрики, мовив Тіп і вивудив із кишені моток міцної мотузки. Розмотавши її, він зробив петлю і накинув її на Козлу, після чого інший кінець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розуміючи, що й до чого, Козла позадкувала, і мотузка лопнула; утім, втікати Козла не збиралася.
— Ти диви! Вона дужча, ніж мені здавалося, — мовив хлопець, — та ще й вперта.
— А чи не зробити їй краще вуха? — спитав Джек. — Тоді можна буде їй наказувати.