Він плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.
«От не можу я залишити мого Джека на поталу старій Момбай, та й край! — пробурмотів він сам собі. — І чий же він, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем — великого розуму не треба».
Він хутко повернувся до хліва і відчинив двері стійла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.
Джек тихо стояв собі посеред стійла, і в місячному сяйві Тіп побачив, що той життєрадісно усміхається, як і завжди.
— Ходімо! — кивнув надвір Тіп.
— Куди? — запитав Джек.
— А це ми дізнаємося разом, — відповів Тіп, мимоволі усміхаючись у відповідь, — бо підемо світ за очі.