— Дякуємо. Нам не було в кого запитати. По дорозі не зустрілося ні душі, тому ми й прийшли до вашого будинку.
— Ви, може, голодні? — поцікавився жіночий голос.
— Я, мабуть, не відмовилася б поїсти, — зізналася Дороті.
— Я теж, — кивнув Зеб.
— Але ми зовсім не хотіли вас турбувати, запевняю вас, — поквапом вставив Чарівник.
— Жодних незручностей, — заперечив на це чоловічий голос вже люб’язніше. — Пригощайтеся, почувайтеся, як вдома.
При цьому його голос пролунав так близько від Зеба, що той відскочив убік, як ужалений. Два дитячі голоски весело зареготали, і це заспокоїло Дороті, котра вирішила, що серед таких життєрадісних людей їм не може загрожувати небезпека, навіть якщо ці люди невидимі.