Та через деякий час дівчинка помітила неподалік прив’язаного до дерева коня, запряженого в коляску, який понуро звісив голову до самої землі. Вона завважила, що він був грузний, високий та кістлявий, з довгими ногами і великими копитами. Шкіра так обтягувала його ребра, що їх можна було легко перерахувати. Довга голова була явно завеликою для тулуба, а хвіст, навпаки, закоротким.
Упряж у багатьох місцях порвана, але дбайливо полагоджена за допомогою мотузок і шматків дроту. Зате коляска була майже нова, з лакованим верхом і завісами по боках. Підійшовши ближче, дівчинка побачила в ній хлопчину, який міцно спав, відкинувшись на спинку сидіння.
Вона поставила клітку на землю і тицьнула у хлопчину парасолькою. Той одразу схопився і почав гарячкувато терти очі.
— Привіт! — сказав він нарешті. — Ти Дороті Гейл?
— Так, — відповіла дівчинка, уважно розглядаючи скуйовджену шевелюру й сірі заспані очі візника. — Ти, мабуть, чекав на мене, щоб відвезти на Гагсонську ферму?
— Звісно, — кивнув той. — А потяг уже прийшов?
— Якщо не прийшов, як би я тут опинилася? — усміхнулася Дороті.