— Шановні присяжні й сердечно улюблена Озма! Прошу вас не судити підсудну кішку занадто строго. Гадаю, вона ні в чому не винна: не можна ж вважати вбивством звичайний сніданок. Еврика — улюблениця милої дівчинки, чиєю добротою та благородством ми всі захоплюємося. Погляньте на це кошеня: як блищать розумом оченята (при цьому Еврика сонно примружилася), яка привітна ця мордочка (Еврика пирхнула й ощирилася), які м’які ці лапки (Еврика оголила кігті і стала ними дряпати грати клітини)! Хіба можна повірити, щоб настільки ніжне створіння могло з’їсти свого ближнього? Ні й ще тисячу разів ні!
— Гей, там, коротше! — втрутилася раптом Еврика. — Ти занадто багато говориш!
— Я ж намагаюся тебе захищати! — обурився Залізний Лісоруб.
— Тоді кажи щось нормальне, — відрізало кошеня. — Скажи їм, що з мого боку було б дуже нерозумно їсти порося. Неважко здогадатися, який через це піднявся б шум. І не намагайся зобразити справу так, ніби я настільки невинна, що відмовилася б закусити поросятиною, якби я могла це зробити безкарно. Не відмовилася б, вже ти мені повір!
— Я тобі вірю, — відповів Залізний Лісоруб. — Сам я ніколи нічого не їм і не маю особистого досвіду в цих справах. Проте, взявши до уваги вищесказане, друзі присяжні, я впевнений, що ви маєте визнати звинувачення, висунуті проти кошеняти, помилковими й негайно відпустити його на свободу.
Коли Залізний Лісоруб сів на своє місце, не пролунало жодного оплеску. Його аргументи нікого не переконали: в невинність Еврики мало хто вірив. Що ж стосується присяжних, то, пошептавшись між собою кілька хвилин, вони заявили, що від імені усіх виступить Голодний Тигр. Величезний звір повільно піднявся і сказав:
— У кошенят Совісті не було і немає. Тому вони їдять все, що їм заманеться. Присяжні вважають, що кошеня на ім’я Еврика винне у з’їденні поросяти, яке належало принцесі Озмі. Вони вважають також, що справедливим покаранням за злочин повинна бути смертна кара.