— Тут багато чудових доріг, — завважив халамидник, уважно озираючись і нагадуючи повільними поворотами свого тулуба вітряк. — Гадаю, звідси можна потрапити куди завгодно, в будь-яку точку світу.
Дороті теж озирнулася і з подивом роздивлятися околиці. Звідси справді стелилося багато доріг. Їх виявилося набагато більше, ніж раніше. Дівчинка спробувала порахувати стежки, знаючи, що їх має бути п’ять. Але коли вийшло сімнадцять, то здивувалася так сильно, що перестала рахувати: стежок було стільки, скільки спиць у колесі, й вони розбігалися в різні боки від розвилки, де зупинилися дівчинка та її дивний супутник. Аби Дороті продовжувала лік, то, ймовірно, додавала б деякі стежки по кілька разів.
— Боже мій! — вигукнула дівчинка. — Тут завжди було тільки п’ять доріг — головна та всі інші. А тепер... де ж головна дорога, Косматий чоловічку?
— Не можу сказати, мила панно, — відповів незнайомець, сідаючи на землю, ймовірно, стомлений довгим стоянням. — Хіба її тут не було хвилину тому?
— Здається, була, — промовила зовсім збита з пантелику Дороті. — І я бачила нірку ховраха і пеньок, але тепер їх тут немає. Всі ці стежки дуже дивні, і їх так багато! Як гадаєш, куди вони ведуть?
— Дороги, — зауважив халамидник, — не ведуть нікуди. Вони лежать нерухомо на своєму місці, й тому люди можуть йти по них.
Він засунув руку в кишеню і так швидко витягнув яблуко, що Тото не встиг цього разу вкусити його.