— А Опудало налякає мене? — запитав Ґудзик-Розумник.
— Ні, ти ж не ворона. В нього найчудовіша усмішка, тільки вона намальована, і він не може змінити її.
Обід закінчився, і друзі побрели далі — Косматий чоловічок, Дороті й Ґудзик-Розумник чинно крокували поруч, а дочка Райдуги весело кружляла попереду.
Час від часу Поліхромія бігла так стрімко, що майже зникала з поля зору, потім, кружляючи, поверталася назад і обдаровувала друзів своїм сріблястим сміхом. Але одного разу вона повернулася з серйозним виглядом і повідомила:
— Тут недалеко якесь місто.
— Так я й думала, — сказала Дороті. — Пам’ятаєте, лисиці попереджали нас, що одна з доріг веде до міста, де живуть дурні звірі. Але не треба їх боятися, і вони не заподіють нам шкоди.
— Добре, — відповів Ґудзик-Розумник.