— Будь ласка, Дороті, якщо хочеш, зви мене Поллі.
— Так ось, Поллі, Тото — звичайний песик, але, мушу зізнатися, він розумніший за Ґудзика-Розумника, і я його дуже люблю.
— Мені він теж подобається, — сказала Поліхромія, витончено нахилившись, щоб погладити Тото по голові.
— Але як дочка Веселки потрапила на цю пустельну дорогу й заблукала? — запитав Косматий чоловічок, котрий із подивом прислухався до бесіди дівчаток.
— Сьогодні вранці мама розкинула веселку над цією дорогою, і один кінець її торкнувся землі, а я, як зазвичай, танцювала на ній. Ніхто не помітив, що я стою занадто далеко від вигину дуги. Раптом я почала ковзати вниз, швидше і швидше, поки не опинилася на землі. І тут якраз мама підняла веселку, не помітивши, що я впала. Я спробувала схопитися за промінь і утриматися, але веселка зникла, і я опинилася одна на холодній твердій землі.
— По-моєму, зараз не холодно, Поллі, — завважила Дороті. — Радше ти просто легко вдягнена.
— Я ж звикла жити близько до сонця, — сказала дочка Веселки. — Спочатку мені здавалося, що я тут перетворюся на крижинку. Але танець зігрів мене, і тепер я думаю, як повернутися додому.