Дороті не могла відповісти на це запитання. Вона тривожно озиралася, намагаючись знайти в навколишньому ландшафті знайомі прикмети. Але все навколо здавалося їй незвичайним і дивним. Між стежками рясніли зелені галявини, шелестіли листям дерева й кущі, але куди поділася ферма, звідки вона зовсім недавно вийшла? Та й загалом не було нічого знайомого — за винятком Тото й Косматого чоловічка.
На додаток до цих неприємностей Дороті стільки разів крутилася на всі боки, намагаючись зрозуміти, куди ж вона потрапила, що тепер уже не могла визначити, в якому напрямку треба шукати ферму. Дівчинка не на жарт стривожилася.
— Боюся, Косматий чоловічку, що ми заблукали — глибоко зітхнувши, сказала вона, дивлячись на незнайомця.
— Тут нічого боятися, — відповів халамидник, викидаючи недогризок і беручись жувати наступне яблуко. — Кожна зі стежок кудись веде, інакше їх просто не було б тут. Яка різниця, куди вони йдуть?
— Я хочу додому, — сказала Дороті.
— Будь ласка. Чому ж ти не йдеш?
— Тому що не знаю, якою дорогою мені повертатися.