— Певно, звідси вже недалеко до жовтого цегляного шляху, — зауважив Страшило. — Он як довго ми йшли проти течії!
Бляшаний Лісоруб хотів щосьвідповісти, але раптом почув глуе гарчання і, повернувши голову (а вона в нього чудово оберталася на шарнірах), побачив дивного звіра, що вистрибом наближався до них по траві. Це був великий жовтий дикий кіт. Він когось переслідував, бо вуха в нього були притиснуті до голови, паща з кривими іклами роззявлена, а червоні очі палали, мов дві вогняні кулі. Коли кіт наблизився, Бляшаний Лісоруб побачив, що женеться він за сірою польовою мишкою, і хоч Лісоруб не мав серця, а таки збагнув, що великий звір не має права вбивати таку маленьку й беззахисну істоту, — і блискавичним ударом сокири відтяв котові голову. Побачивши, що її смертельний ворог загинув, польова мишка відразу ж зупинилася, а тоді повільно наблизилась до Лісоруба і промовила тоненьким голоском:
— Красно вам дякую! Дякую якнайщиріше за те, що ви врятували мені життя!
— Пусте, пусте, — відповів Лісоруб. — Розумієте, я не маю серця, а тому стараюся допомагати всім, хто попадає в біду, навіть якщо це жалюгідна мишка.