Дороті мовчала, бо не знала, хто з них має рацію. До того ж її тепер тривожило зовсім інше: хліба лишилося зовсім мало — ще раз поїсти вдвох із Тото, й козубець спорожніє. «Добре, звичайно, що Лісоруб і Страшило хліба не потребують, — подумала вона, — але ми з Тото не бляшані й не солом’яні і без їжі жити не можемо».
ЛЯКЛИВИЙ ЛЕВ
Наші мандрівники йшли і йшли дрімучим лісом, спотикаючись тепер мало не на кожному кроці, бо жовтий цегляний шлях був геть устелений сухим гіллям та опалим листям. У цьому закутку лісу майже не водилося птахів, вони ж бо люблять вільний простір і щедре сонце. Але з-за дерев раз у раз чулося гарчання якогось хижого звіра, і серце дівчинки злякано завмирало, бо вона не знала, що то за звір. Зате Тото знав: він тулився до ніг своєї хазяйки й навіть не гавкав у відповідь.
— Чи довго нам ще йти лісом? — спитала Дороті в Бляшаного Лісоруба.