— Атож, страх як хочеться, — зітхнув Страшило. — Знали б ви, як неприємно усвідомлювати, що ти — дурень!
— Ну що ж, рушаймо далі, — сказала дівчинка, віддаючи козубець Страшилові.
Обіч дороги тепер уже не було паркану, а лежала гола кам’яниста земля.
Надвечір вони підійшли до дрімучого лісу. Величезні дерева росли в ньому так густо, що їхнє віття перепліталося над жовтим цегляним настилом. Зелені шати майже не пропускали світла, і в лісі панував напівморок. Але наших мандрівників це не спинило.