За якийсь час дорога пішла вибоїста, іти по ній стало важче, і Страшило почав спотикатися. Місцями жовті цеглини були побиті, подекуди замість них зяяли ями, які Тото перестрибував, а Дороті обминала. Що ж до Страшила, то він, не маючи мозку, весь час ішов навпростець і провалювався в ями або гепався долілиць на тверду цеглу. Проте це йому не дошкуляло. Дороті піднімала його, ставила на ноги, й він разом із нею сміявся з власної нерозважливості.
Ферми тут були бідніші, будинки й фруктові дерева траплялися рідше, й краєвид ставав чимдалі непривітнішим.
Опівдні вони присіли над вузеньким струмком при дорозі, й Дороті, вийнявши з козубця хліб, запропонувала скибку Страшилові. Той, однак, відмовився, пояснивши:
— Я не відчуваю голоду. І добре, що не відчуваю. Адже в мене рот не справжній, а намальований, і якби на тому місці було прорізано дірку, щоб їсти, солома полізла б назовні, й голова сплющилася б.