Йдучи за солдатом до тронної зали, Лісоруб думав, хто з ним розмовлятиме — Голова чи прекрасна Фея. «Звісно, краще б переговорити з Феєю, — міркував він. — Голова навряд чи дасть мені серце: вона сама не має його, тож і мені не може поспівчувати. А от у прекрасної Феї я б його випрохав, недарма ж кажуть, що феї — найдобріші створіння в світі».
Проте, увійшовши до тронної зали, Лісоруб побачив не Голову й не Фею: цього разу Оз обернувся на потворного Звіра. Звір був завбільшки як слон, і здавалося, що зелений трон під його вагою от-от розвалиться. Ну й страховисько ж сиділо перед Лісорубом! Голова як у носорога, але замість двох очей цілих п’ятеро. А ще п’ятеро довгих рук і довгих ніг. І все тіло цього чудовиська — такого потворного, що потворніше годі було й уявити, — вкривала густа шерсть. Щиро кажучи, в цю мить Бляшаний Лісоруб мусив би радіти, що не має серця, бо якби мав — воно з переляку вискочило б у нього з грудей. Але Лісоруб весь був із бляхи, тому він зовсім не злякався чудовиська, а тільки відчув глибоке розчарування.
— Я Оз, великий і грізний, — оглушливо загарчав Звір. — Хто ти й що привело тебе до мене?
— Я Лісоруб, зроблений із бляхи. Через те я не маю серця й не можу любити. Благаю вас, дайте мені серце, щоб я став таким, як усі люди!