— А ось і головна дорога, — повідомив Джордж. зазираючи в лобове скло. — Будемо хвилин за десять. Досить вчасно, бо вже світає.
На обрії зі сходу проступило бліде рожеве сяйво. Фред почав знижуватись, і Гаррі побачив темні клаптики нив і гайків.
— Уже підлітаємо до села, — сказав Джордж. — ОтеріСентКечпол.
Летюча машина опускалася дедалі нижче. Поміж деревами вже виднів краєчок червоного сонця.
— Посадка! — вигукнув Фред, і машина з глухим ударом торкнулася землі. Приземлилися на маленькому подвір'ї біля напіврозваленого гаража, і Гаррі вперше побачив Ронів дім.
Здавалося, ніби то колись був великий кам'яний хлів, до якого то тут, то там прибудували додаткові кімнати, аж поки він став кількаповерховим будинком. Проте будинок був такий перехняблений, що все це могло триматися купи хіба лише завдяки чарам (мабуть, подумав Гаррі, воно так і є). З червоного даху стирчали чотири чи п'ять димарів.
Біля воріт з землі випинався стовп із кривобокою табличкою з написом "Барліг". Коло вхідних дверей лежала купа високих чоботів і вкритий іржею казан. Декілька тлустих рудих курок дзьобали щось на подвір'ї.
— Нічого особливого, — сказав Рон.