— Браво! — похвалив Гаррі якийсь п'ятикласник, що ніколи досі з ним не спілкувався. Хтось підбадьорливо плескав його по плечах, неначе він щойно переміг у змаганнях із марафону. Фред із Джорджем ледве пробилися крізь натовп, щоб одночасно вигукнути: "Чому ви нас не покликали, га?" Рон почервонів і розгублено усміхався. Гаррі тим часом помітив одну особу, яка, здається, зовсім не раділа.
Понад головами першокласників височіла постать Персі. Він явно намагався підійти ближче, аби мати змогу сказати їм пару теплих слів.
Гаррі штурхнув Рона під ребра й показав на Персі. Рон миттю усе збагнув.
— О, нам треба вже йти нагору, ми трохи втомилися, — сказав він, і хлопці почали пробиватися до дверей на протилежному боці кімнати, за якими починалися гвинтові сходи до спалень.
— Надобраніч! — попрощався Гаррі з Герміоною, яка була сердита не менше за Персі.
Отримавши дорогою ще кілька схвальних попліскувань по плечах, друзі нарешті перейшли вітальню і опинилися у затишку сходів. Побігли нагору, до самого верху, і зрештою побачили перед собою двері до своєї торішньої спальні, де тепер висів напис: "Другокласники". Вони зайшли до знайомої округлої кімнати з високими, вузькими вікнами, де було п'ять ліжок зі стовпчиком на кожному розі, завішаних червоним оксамитом. Хтось уже приніс їхні валізи, і вони стояли біля ліжок.
Рон зиркнув на Гаррі з винуватою посмішкою.
— Я розумію, нам нема з чого радіти, та все ж…