Серце аж підскочило йому в грудях. Внизу, в напівтемряві коридору, стояли люди, чиї силуети вимальовувались у світлі ліхтарів, що проникало крізь скляні двері. їх було восьмеро чи дев'ятеро, наскільки він бачив, і всі вони дивилися на нього.
— Опусти паличку, хлопче, бо ще виколеш комусь око, — сказав хтось низьким і гаркавим голосом.
Гарріне серце несамовито закалатало. Він упізнав цей голос, та паличку не опустив.
— Професор Муді? — спитав невпевнено.
— Не знаю, який там з мене "професор", — прогарчав голос, — у мене ж так і не було змоги вас навчати, правда? Йди сюди, ми хочемо добре тебе роздивитися.
Гаррі трохи опустив чарівну паличку, й далі міцно стискаючи її в руках, але з місця не зрушив. Він не дарма був такий підозріливий. Гаррі дев'ять місяців вважав Дикозора Муді своїм викладачем, поки не з'ясувалося, що то був ніякий не Муді, а самозванець; і цей самозванець, перш ніж його викрили, намагався вбити Гаррі. Та не встиг він вирішити, що робити далі, як знизу озвався приглушений голос:
— Усе гаразд, Гаррі. Ми прийшли тебе забрати.
У Гаррі тьохнуло серце. Він знав і цей голос, хоч не чув його вже понад рік.