— Так, з моєю любою матусею, — підтвердив Сіріус. — Ми вже з місяць намагаємося забрати її звідси, але вона, мабуть, зачаклувала полотно закляттям-приклеяттям. Ходімо скоріше донизу, поки вони знову не прокинулись.
— Але що тут робить портрет твоєї матері? — ошелешено спитав Гаррі, коли вони вийшли з коридору й почали спускатися вузькими кам'яними сходами.
— О, тобі ніхто не сказав? Це будинок моїх батьків, — пояснив Сіріус. — А я — останній з роду Блеків, тож тепер він мій. Я запропонував Дамблдорові влаштувати тут штаб-квартиру — це, мабуть, єдине, що я можу зробити корисного.
Гаррі сподівався привітнішої зустрічі, тож його вразила гіркота й суворість Сіріусового голосу.
Він спустився сходами слідом за хрещеним батьком і опинився в розташованій у підвалі кухні. Там було не набагато світліше, ніжу коридорі. Нетиньковані кам'яні стіни навіювали думки про печеру. В її дальньому кінці, освітлюючи приміщення, палав великий камін. Дим з люльок клубочився, мов на полі бою, і крізь нього проглядали загрозливі обриси підвішених до темної стелі важких залізних баняків та сковорідок. Кухня була заставлена стільцями, що лишилися після зборів, а в центрі стояв довгий дерев'яний стіл, захаращений сувоями пергаменту, келихами, порожніми пляшками з-під вина та ще купою якогось лахміття.
В кінці столу, притулившись головами, тихенько розмовляли містер Візлі та його найстарший син Вілл. Місіс Візлі прокашлялася. Її чоловік — худий лисуватий рудий чаклун у рогових окулярах — озирнувся й зірвався на ноги.
— Гаррі! — вигукнув містер Візлі, підбігаючи до нього й енергійно тиснучи руку. — Радий тебе бачити!
Краєм ока Гаррі помітив як Вілл, з довгим волоссям, зібраним у хвостик на потилиці, поспіхом згортає якийсь пергамент.