три роки тому, коли Фадж розповів йому про чаклуна, якого боялися більше за всіх
інших, чаклуна, який скоїв тисячі страхітливих злочинів перед тим, як
п’ятнадцять років тому таємничо зник.
— Так, він живий, — підтвердив Фадж. — Тобто… я не знаю… чи живий той, кого
неможливо вбити? Я не дуже це розумію, а Дамблдор до ладу не пояснює… проте він
точно має тіло, ходить, розмовляє і вбиває, тож будемо припускати, що він живий.
Прем’єр-міністр не знав, що й казати, але звичка завжди вдавати добре
поінформованого з будь-якого питання примушувала його пригадувати всі деталі
попередніх розмов.
— А чи той Серверний Блек з… е-е…Тим-Кого-Не-Можна-Називати?
— Блек? Блек? — неуважно озвався Фадж, крутячи в пальцях котелок. — Маєте на
увазі Сіріуса Блека? От Мерлінова борода! Ні. Блек мертвий. Вийшло так, що ми…