І ось настала, а тоді й минула п'ята година. Обливаючись потом у своєму костюмі, дядько Вернон відчинив вхідні двері, визирнув на вулицю, а тоді глянув на Гаррі.
— Вони запізнюються! — гаркнув він йому.
— Знаю, — буркнув Гаррі. — Може... ее... дороги забиті абощо.
Десять по п'ятій... чверть по п'ятій... Гаррі уже й сам почав непокоїтися. О пів на шосту він почув, як дядько Вернон і тітка Петунія приглушено перемовляються у вітальні.
— Яка неповага.
— Ми ж могли мати якісь справи.
— Може, вони гадають, що як запізняться, то їх запросять на вечерю?
— Не дочекаються, — гримнув дядько Вернон, а тоді встав і почав крокувати по вітальні тудисюди. — Нехай забирають хлопця і їдуть, нам нема про що говорити. Якщо вони взагалі приїдуть. Може, переплутали день. Мушу сказати, що такі, як вони, ніколи не вирізнялися пунктуальністю. Хіба що вони їдуть якоюсь тарадайкою, яка ламаєть... АААААААААЙЙЙ!